23 листопада - день пам'яті жертв Голодомору!!!

23 листопада - день пам'яті жертв Голодомору!!!
Горить свічка… свічка вічної пам'яті...

Вона б горіла навіть тоді, коли б цей День Пам’яті не мав безпосереднього відношення до нашої сім’ї. Але, на жаль, це не так.
Той жах відібрав у мене моїх дідуся і бабусю. Звичайно, я не міг бачити їх. Я навіть не бачив жодного їх фото, жодної речової згадки про них. Та і як це могло бути, якщо і мама, дивом виживши, покинула рідну домівку і все, що там було, назавжди.



Її, дванадцятирічне дівча, знайшов рідний старший брат, мій дядько Іван. Знайшов десь у кущах, поряд з батьківським подвір’ям, де вона чи намагалася знайти щось, щоб кинути до рота, чи ховалася, щоб її не з’їли. Захистити ж нікому вже було. Її батьки, ті самі мої дідусь і бабуся, вже померли до того часу голодною мученицькою смертю і, навіть помираючи, віддавали останні крихти їй в надії, що виживе.

18-річний Ваня вже працював у Києві. Не солодко доводилося, але жити можна було. Наслухавшись про голод у селах і не знаючи нічого про долю своїх рідних, подався шукати їх. Все, що він зміг взяти с собою, то це шість картоплин. І дорогою, і в рідному селі він побачив таке, що зробило його старшим не менш, ніж удвічі. Ще недавно квітуче і багате, воно нагадувало закинутий цвинтар, де між хатами-могилами блукали темні тіні тих, хто ще міг ходити.

Коли він знайшов маму, вона, запухла від голоду, вже майже не могла ходити. Побачивши брата, ніяк не виявила своїх почуттів, не було сил. Просто лежала і дивилася. Очі ожили тільки тоді, коли він потайки, озирнувшись, щоб ніхто не побачив, показав їй картоплину. Вона потяглася за нею. Він зішкрябав їй крихітку, дав лизнути. Вона лизнула і жадібно потяглася ще. Але він більше не дав. Немов би приманюючи цуценя, відійшов, показуючи ще крихітку. І вона поповзла за ним…

Як зараз уявити цей шлях із-за Яготина до Києва? Де на ногах, коли картоплини у руках брата додавали сили і надії, а де повзком чи перекочуючись. Ваня не міг її нести, бо за весь цей час він навіть не скуштував від тієї картоплі. Давав мамі лизнути чергову порцію нашкрябаної картопляної маси тільки тоді, коли вона падала і була не здатна йти далі.

Не могли потім точно сказати, скільки часу знадобилося, щоб подолати у такий спосіб майже півтори сотні кілометрів – до місця роботи Вані. У гуртожиток, де він жив, їх затягували вже обох, бо не залишилося ні сил, ні тих шести картоплин. Так, вони змогли обдурити не тільки голодну смерть мами, але й загони борців за щастя трудового народу, які могли застрелити їх на окраїнах Києва, бо у них була задача: з одного боку, не дозволити вивіз не тільки їжі, але бодай яких корисних для селян товарів, а з другого боку, не пустити помираючих від голоду селян у місто – вони були приговорені до голодної смерті і повинні були її прийняти там, де вирішила влада робітників і селян.

Жіночки перш за все дали мамі попоїсти – одну столову ложечку юшечки від овочевого відвару. Через деякий час – іще ложечку… І через декілька днів такого харчування, на нелегальному становищі, від опухлого тіла залишилися лише кості, обтягнуті шкірою. Це і спасло…
Але дитинство закінчилося назавжди. Вона, оклигавши, в свої 12 років стала до роботи нарівні з дорослими, приписавши собі роки. Всі бачили, що її вигляд не відповідає запису у паперах, та бумажка уже з тих часів завжди важила більше.

Цю історію мені ніколи не розповідала мати. Тільки незадовго до своєї смерті розповів її старший брат, мій дядько Іван. І вона, ця історія, відразу стала для мене, вже тоді дорослої людини, подією, яка багато що перевернула в баченні і маминої долі, і долі всієї нашої країни, і багато чого в моїй власній життєвій позиції.

Після почутого я декілька разів намагався розпитати маму детальніше. Але вона завжди уникала розмови на цю тему. Адже на її долю випало немало лиха, і мало радості про це розповідати. Але лихо також буває різне. Наприклад, ще з дитинства, коли чув з розмов дорослих, що мама під час війни була вивезена на роботи до Німеччини, і розпитував про них, вона розповідала. А от про голодомор – ніколи. Навіть тоді, коли я вже сам був у статусі дідуся. Тільки іноді, дуже-дуже рідко, коли мова про це заходила, говорила стиха, ніби до себе: «Ще невідомо, як воно буде далі… То краще не знати…». Був час, коли мені це не подобалося. Але, дізнавшись про цю історію, я не засуджував її за такі слова. Не засуджую і зараз, коли її немає. Бо зрозумів: тим, хто зміг пережити той жах, зовсім по-іншому дивилися не тільки на цей світ, а навіть на прості картоплини.
Ключевые теги: голодомор 32-33


Рекомендуем посмотреть:


Добавление комментария

Ваше Имя:
Ваш E-Mail:
Полужирный Наклонный текст Подчёркнутый текст Зачёркнутый текст | Выравнивание по левому краю По центру Выравнивание по правому краю | Вставка смайликов Вставка ссылкиВставка защищённой ссылки Выбор цвета | Скрытый текст Вставка цитаты Преобразовать выбранный текст из транслитерации в кириллицу Вставка спойлера

Код:
Кликните на изображение чтобы обновить код, если он неразборчив
Введите код:


Новости сайта в формате RSS Твиттер Facebook Digg Stumbleupon В закладки! Дополнительно!