Адольф Гітлер, правова держава і незалежна Україна.
...держава є сукупністю фізично й духовно рівних людських істот, сукупністю, що ставить своїм завданням як-найкраще продовжувати свій рід і досягти цілей, призначених їй провидінням...” [9, с. 84] Адольф Гітлер.

ЗМІСТ

ВСТУП......................................................................................................................3
РОЗДІЛ 1. ГЕНЕЗИС ІДЕЙ ПРАВОВОЇ ДЕРЖАВИ У СВІТОВІЙ І ВІТЧИЗ-НЯНІЙ ПОЛІТИКО-ПРАВОВІЙ ДУМЦІ ТА ПРАКТИЦІ ДЕРЖАВНОГО БУДІВНИЦТВА, ФУНКЦІОНУВАННЯ ТА ПРАВОВОГО РЕГУЛЮВАН-НЯ…………………………………………………………………………………..6
РОЗДІЛ 2. ПРОБЛЕМИ РЕАЛІЗАЦІЇ КОНСТИТУЦІЙНИХ ПОЛОЖЕНЬ ПРО ПРАВОВУ ДЕРЖАВУ В УКРАЇНІ............................................................10
РОЗДІЛ 3. ШЛЯХИ ПОДОЛАННЯ ПЕРЕШКОД І ВИРІШЕННЯ ПРОБЛЕМ РОЗБУДОВИ ПРАВОВОЇ ДЕРЖАВИ В УКРАЇНІ...........................................14
ВИСНОВКИ...........................................................................................................20
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ.............................................................24


ВСТУП

„...держава є сукупністю фізично й духовно рівних людських істот, сукупністю, що ставить своїм завданням як-найкраще продовжувати свій рід і досягти цілей, призначених їй провидінням...” [9, с. 84]
Адольф Гітлер

„...держава виховує громадян у громадянських чеснотах, вона дає їм усвідомлення своєї місії і спонукує їх до єднан-ня, гармонізує інтереси за принципом справедливості; за-безпечує наступництво завоювань думки в галузі знання, мистецтва, права, гуманної солідарності...” [18, с. 10]
Беніто Муссоліні

Я навмисне відкриваю це дослідження не словами філософів-гуманістів, які плекали світлі ідеали державо- і людинотворення, а словами фундаторів фашизму, адже вони теж „малюють” нам безхмарні „пейзажі” співіснування держави та індивіда. Але для нас важливо інше – називаючи ідеальну державу націонал-соціалістичною (А. Гітлер) [9, с. 246] або фаши-стською (Б. Муссоліні) [18, с. 11], їй приписують ті ж самі ознаки, що є влас-тивими класичним уявленням про правову державу. Головна різниця тут в умовах, засобах, прийомах, методах, формах, які, на думку В.В. Глазунова [26, с. 114], в комплексі набувають нового статусу соціальної технології або антитехнології в залежності від суб'єктивного характеру їх застосування до громадянського суспільства, від поставлених цілей, завдань і діючих прин-ципів. І усвідомлення цього має неабияке значення в сучасних умовах демо-ліберальної ідеології, що закріплює в нашій свідомості прекрасні, але роз-пливчасті образи – демократія, громадянське суспільство, правова держава тощо [12, с. 142]. Якщо поставлені антисоціальні цілі та завдання, якщо діє антисоціальний принцип, спрямований проти розвитку громадянського сус-пільства, то результат буде недемократичний. Принцип вибирається залежно від завдань, що випливають із пізнання об'єктивно діючих закономірностей, яким підпорядковано розвиток соціального організму. Завдання визначають-ся цілями. Важливо підкреслити, що цілі можуть бути декларативними, ілю-зорними, мнимими та реальними. При цьому багато чого залежить від суб'єк-тивного фактора, від того, хто вибирає цілі, хто проводить декларативну по-літику, а хто реальну й т.д. Це повною мірою стосується долі демократії, громадянського суспільства, правової і соціальної держави в Україні [26, с. 114].
Сьогодні проблема побудови правової держави в Україні набуває особливого сенсу у зв’язку з соціально-політичними реаліями. Поширеною є думка, що помаранчева революція, яка за своїм змістом носила ліберально-демократичний характер (і саме тому мала відносно прогресивний характер) завершила іще один важливий етап формування українського суспільства: ця революція остаточно легалізувала і закріпила в Україні класове суспільство з його буржуазною мораллю і буржуазним правом [30, с. 4]. Та, попре наше ставлення до названих процесів – це вже історія. А реальністю є складності в побудові нових демократичних структур та організації демократичних про-цесів, що дестабілізують політичну систему в Україні і загрожують перерос-танням у перманентну політико-соціальну кризу. Становлення демократич-них форм відбувається в боротьбі з антидемократичними тенденціями, серед яких найбільше побоювання викликають олігархічні прояви, коли кількісно обмежена соціальна група (олігархи) [26, с. 113], користуючись мрійництвом більшості про правову організацію нашого дезорганізованого суспільства, про правову – некорумповану – владу, некримінальну економіку тощо, екс-плуатуючи демоліберальні ідеали (верховенство права і верховенство закону, законність і правопорядок, і т.д.), і завдячуючи нерозумінню громадянами дійсної суті цих понять, концентрує багатства і його джерела у своїх руках на основі приватної власності. У зв’язку з цим долають сумніви щодо досягнен-ня задекларованих цілей: побудови демократичної, соціальної, правової дер-жави [1, с. 4] і громадянського суспільства. Це відбувається внаслідок того, що й олігархія, і демократія, мають щось загальне у формальному прояві, а саме: у владі перебувають представники різних соціальних груп, обраних за законом. Однак в олігархії і демократії різний характер наповнення змісту. У демократії він має соціальну спрямованість, в олігархії – антисоціальну. На це звертав увагу ще Аристотель: „Коли ж власність їх (авт. – олігархів) роз-ростається до величезних розмірів, і вони здобувають собі масу прихильни-ків, то виходить династія, близька до монархії, і тоді володарями стають лю-ди, а не закон – це і є четвертий вид олігархії, що відповідає крайньому виду демократії” [3, с. 560]. Тому в умовах реформування засад державного управління постає питання перегляду принципів та методів притягнення до відповідальності керівної верхівки задля забезпечення ефективності проведе-них реформ. Звичайно, такі зміни мають проходити „на основі заздалегідь виробленої стратегії, причому остання має бути заснованою на науковому підході і базуватись на висновках провідних правників. Водночас, категорія осіб, що нас цікавить – політичні діячі – має специфічні риси відповідальнос-ті” [24, с. 20], які ми й проаналізуємо у даній роботі.
Не менш важливою проблемою у напрямку реалізації ідеї правової держави є наявність у громадян можливості реалізовувати свої права і свобо-ди (що пов’язується із верховенством права і верховенством закону – прин-ципами і соціальним явищем водночас). Проте зрозуміло, що „будь-яка реа-лізація особою своїх прав і свобод пов'язана з можливим їх обмеженням зад-ля забезпечення прав і свобод інших індивідів, оскільки нічим не обмежена реалізація прав і свобод одного індивіда призведе до порушення прав і сво-бод інших індивідів, до конфлікту між ними. Тут обмеження виступає у ролі специфічного юридичного засобу, який повинен забезпечувати правомірну поведінку людей” [28, с. 40].
Отже, насамперед необхідно приділити увагу саме визначенню по-няття „правова держава” (її складовим ознакам і принципам), його генезису і співвідношенню з іншими елементами державності. Далі, слід зосередитись на рівні їх забезпечення в Україні („Чи не ідемо ми всупереч задекларовано-му ідеалу?”). Такий аналіз надасть нам змогу розробити рекомендації щодо шляхів розв’язання наявних в Україні проблем розбудови „правової держа-ви”.

РОЗДІЛ 1
ГЕНЕЗИС ІДЕЙ ПРАВОВОЇ ДЕРЖАВИ У СВІТОВІЙ І ВІТЧИЗНЯНІЙ ПО-ЛІТИКО-ПРАВОВІЙ ДУМЦІ ТА ПРАКТИЦІ ДЕРЖАВНОГО БУДІВНИЦ-ТВА, ФУНКЦІОНУВАННЯ ТА ПРАВОВОГО РЕГУЛЮВАННЯ

Правова держава – один із найважливіших здобутків людської цивілі-зації. Термін „правова держава” було введено до наукового обігу в Німеччині у XIX ст. (Моль, 1832), але саме поняття виникло набагато раніше. Окремі ідеї правової держави (наприклад, обмеження державної влади законом) є уже в працях Платона й Аристотеля. Однак у своїх базових компонентах це поняття – продукт могутньої течії політичної думки Заходу XVII-XVIII ст.
Одразу ж зазначимо, що в англосаксонській науці права поняття пра-вової держави виступає під назвою „правління (панування) права” або „вер-ховенства права”, тоді як у континентальній системі права найчастіше йдеть-ся саме про „державу права” чи правову державу (Rechtsstaat).
Історично в основу концепції правової держави як політико-правового ідеалу лягли дві ідеї: 1) правління (панування) права як антитеза правління сильних людей; 2) право має базуватися на розумі, а не бути лише проявом сили і влади.
У такому вигляді ідея правової держави була для свого часу, безпере-чно, прогресивною, коли буржуазія йшла до влади і боролося проти феодаль-ного права. Саме за допомогою ліберальної і правової держави буржуазія на-магалася обмежити сваволю феодальної королівської влади і встановити за-мість права як сукупності конкретних наказів і указів ad hoc право як систему загальних норм, із чого органічно випливав принцип формальної рівності громадян перед законом [30, с. 7].
Слід також зауважити, що в сучасній науці права існують різні визна-чення правової держави, яка є центральним елементом буржуазного права. Так, наприклад, нормативіст Ганс Кельзен стверджував [19, с. 146], що будь яка держава за визначенням є правовою, оскільки в його теорії держава і пра-во були тотожними поняттями. Однак і він вважав за необхідне, аби люди підпорядковувалися не іншим людям, а абстрактним нормам права (non sub homini, sed sub lex).
На думку німецьких конституціоналістів, „правовою у формальному сенсі є така держава, що визнає як власні невід’ємні особливості та інститу-ти: поділ влади, незалежність суду, законність управління, правовий захист громадян від порушень їх прав державною владою і відшкодування шкоди, завданої їм публічними закладами”. Водночас, німецькі вчені пишуть й про „правову державу в матеріальному сенсі”, в рамках якої державна діяльність і законодавство „пов’язані” конституційними принципами і нормативно вста-новленою системою прав громадян.
В англо-американській юридичній думці під правлінням права розу-міють ідеал, який охоплює низку взаємопов’язаних цінностей і доктрин, які загалом спрямовані на захист індивідуальної свободи проти сваволі влади: поділ влади, принципи процесуальної справедливості і законності, принципи рівності і пропорційності.
Відтак, в очах правників із системи загального права правова держава є конституційною доктриною, яка знаходиться в центрі політичної теорії лі-бералізму. Тут для нас важливим є власне факт визнання тісного зв’язку між концепцією правової держави і ідеологією лібералізму, яка, до речі, пережи-ває на сьогодні гостру кризу.
На думку американського вченого Гералда Таркела, який розглядає логічну конструкцію верховенства права як „ідеальний тип” у сенсі вчення Макса Вебера, в США концепція верховенства права стала важливим чинни-ком під час трансформації конкурентного капіталізму і класичного лібералі-зму в „корпоративний капіталізм і корпоративний лібералізм”.
У XX столітті ідеї правової держави було кинуто серйозний виклик як соціально-політичною практикою, так і наукою права. З’явились, наприклад, альтернативні концепції політико-правового устрою („корпоративна держа-ва”, „диктатура пролетаріату”, „влада рад”, „робоча демократія” тощо). З ін-шого боку, в Німеччині 30-х років правова держава у вигляді „Веймарської республіки” виявилася неспроможною запобігти демократичному і правово-му приходу до влади нацистів. Певні базові принципи, на яких спиралася те-орія правової держави, виявилися не зовсім реальними. Йдеться, насамперед, про принцип поділу влади, який, на думку сучасних вчених, є концептуально застарілим і не відповідає дійсності, оскільки, наприклад, у сучасних умовах правотворчу функцію виконують не тільки законодавчі органи влади, але й також органи судової (часто під виглядом тлумачення законодавства) і вико-навчої влади („делеговане законодавство”).
Що стосується таких важливих елементів правової держави, як демо-кратичний устрій і права людини, то вони здебільшого носять суто формаль-ний характер. Причому спостерігається чітка закономірність: чим бідніше країна, тим менше в ній демократії і реальних прав і свобод громадян.
В юридичній теорії концепцію правової держави було піддано гострій критиці як з ліва, так і з права, з боку представників таких течій юридичної думки, як натуралісти (прихильники теорії природного права), марксисти, реалісти і постмодерністи [30, с. 9].
Як бачимо, започаткування правової держави означало прагнення до розбудови державності, в якій влада була б максимально обмежена правом і правами людини. Таким чином, правова держава певною мірою є поняттям ідеологічним з історично змінюваним змістом (від ліберальної до соціальної моделі). З цього випливає: те, що вважалося ідеалом на момент започатку-вання теорії, на початку XXI століття не повністю відповідає сучасним уяв-ленням про роль і місце держави в житті суспільства [2, с. 152].
Таким чином, вивчення розвитку уявлень про правову державу у сві-товій та вітчизняній політико-правовій думці, а також аналіз робіт сучасних науковців-правників дозволяє сформувати наступне визначення правової держави: правова держава – це: 1) тип держави, в якій панує і діє принцип верховенства права і правових законів у всіх сферах державного життя і гро-мадянського суспільства, в якій вся державна влада належить народові, в якій проголошуються і гарантуються основні права, свободи та обов'язки людини і громадянина, державної влади, форми представницької та безпосередньої демократії, загальнолюдські політичні та моральні цінності, рівність, рівно-прав'я і справедливість, свобода і відповідальність, взаємоповага і взаємовід-повідальність державної влади і громадян, в якій панують громадянський мир, правопорядок і правозаконність [14, с. 281]; 2) форма здійснення наро-довладдя, політична організація громадян, яка функціонує на основі права, інструмент захисту і забезпечення прав, свобод і обов'язків кожної особи [13, с. 193].
Проте, досягнення такого стану суспільства та державності можливо лише за умови дотримання таких ґрунтовних принципів: 1) верховенства (або – пріоритету, панування, правління) права; 2) народовладдя; 3) розподілу влади; 4) єдності прав та обов'язків держави і громадян; 5) взаємної відпові-дальності держави та особи; 5) конституційності; 6) законності; 7) ефективної діяльності органів влади; 8) реальності прав і свобод людини та громадянина. Всі названі принципи дістають закріплення в Конституції України.

РОЗДІЛ 2. ПРОБЛЕМИ РЕАЛІЗАЦІЇ КОНСТИТУЦІЙНИХ ПОЛОЖЕНЬ ПРО ПРАВОВУ ДЕРЖАВУ В УКРАЇНІ

„Україна є суверенна і незалежна,
демократична, соціальна, правова держава” [1, с. 4]
Конституція України

Основний Закон проголошує Україну правовою державою. Так дух права має втілитись у тіло закону. Та очікуваного народження правової дер-жави не відбувається. Змінюється лише форма: доктринальне право перехо-дить у формальний закон. Здавалося б чого більше: демократія, право, Кон-ституція з нормами прямої дії?.. Але ж „не діє”, „процес не іде”... Проблема тут полягає в наступному. По-перше, громадяни України, як вихідці із тради-ційного суспільства з відповідним йому традиційним правом, по-іншому сприймають слова „правова держава”, ніж носії євроцентристських поглядів. Там мається на увазі саме ліберальна держава, що віддає безумовний пріори-тет правам індивідуума, тоді як у повсякденній свідомості українців, правова держава – це та, що суворо дотримується встановлених та відомих всім норм і всіх змушує їх дотримуватись [11, с. 80]. По-друге, вступають у протиріччя два регуляторних інститути єдиної політичної системи: з одного боку – за-кон, з іншого боку – мораль. Складові цієї системи – держава і громадянське суспільство апелюють до різних регуляторних інститутів. Держава апелює до закону, а громадянське суспільство – до моралі. Це основна схема, незважа-ючи на взаємне „проникнення”: мораль відбивається в законі, а закон формує мораль. Протиріччя між мораллю та законом є одним із формальних проявів більш загального протиріччя, що виникає між державою та громадянським суспільством [26, с. 115]. Нерозуміння цих понять і процесів призводить до ототожнення закону з правом, „розведення” моралі і як наслідок до деклара-тивності норм Конституції, що спричиняє громадську байдужість або відвер-ту неповагу до Основного Закону.
Практична розбудова правової держави в Україні пов'язана з поси-ленням легітимації влади, забезпеченням у суспільстві свободи, ефективним функціонуванням принципу поділу влади, дотриманням її окремими гілками принципу верховенства права, відповідністю законів суспільній етиці, усуненням численних порушень прав і свобод людини і громадянина, посиленням стабільності законодавства, декриміналізаціі суспільства [10, с. 7]. Але на перешкоді здійснення цього важливого завдання стоять три проблеми, які постійно поглиблюють прірву між конституційно продекларованим ідеально-правовим типом держави та практичними діями влади.
Першою з цих проблем є ототожнення владною елітою і сервілістич-но налаштованими правознавцями конституційної і правової держави. Відсу-тність чіткого теоретичного розмежування зазначених понять призводить до ототожнення правлячою верхівкою себе з державою та утвердження подібно-го розуміння у свідомості основної маси населення. Формальний підхід до конституціоналізму та розуміння законності створює ситуацію, за якої дер-жавна влада орієнтується головним чином на найближчі цілі, не узгоджуючи їх з перспективною конституційно визначеною орієнтацією, розробляє нове законодавство і вирішує поточні господарські завдання, не пов'язуючи їх із соціально-економічною стратегією, яка має обов'язково відбивати тенденції економічного і правового розвитку країни [6, с. 13].
У законотворчому процесі України державні чиновники, об'єднані у кланові угруповання, нерідко розробляють і приймають закони або їх окремі положення „під себе”. А це, у свою чергу, порушує одну з основних вимог правової держави: держава і державний апарат мають бути відділеними від працюючих у них чиновників і службовців, а уряд – від його членів, що уне-можливлює прагнення вважати державу, уряд, державний апарат власністю тих, хто забезпечує їхнє функціонування. Єдиним пріоритетом державного службовця у правовій державі має стати професіоналізм. Що ж стосується його приналежності до певної державної структури, то його місце має визна-чатися відповідно до статусу найманого працівника, роботодавцем щодо яко-го виступає держава [23, с. 296].
Другою проблемою, що розширює межі уявного конституціоналізму в Україні, слід вважати непередбачуваність, непослідовність і ненадійність владних рішень, а також невиконання представниками державної влади зако-ну. Структура владних рішень в Україні є надзвичайно авантюристичною, що пов'язано зі сліпим намаганням використовувати суто ринкові механізми у неринковому середовищі. Відсутність концептуально виваженої домінанти в економічній політиці; формування відповідного правового поля навздогін об'єктивним потребам; запуск в господарську практику пріоритетів, що супе-речать законам соціально-економічного розвитку в умовах України, тобто економічний суб'єктивізм і волюнтаризм, - ось три фундаментальні чинники, які прирекли нашу державу на великі провали і соціальні біди [16, с. 25].
Схожий з економічним характер діяльності владних структур у політичній сфері. Його особливості становлять: 1) відсутність у державної влади волі щодо здійснення усвідомленого, контрольованого і послідовного реформування суспільства; 2) неефективність і непродуктивність законотворчої діяльності Верховної Ради; 3) тасування під прикриттям „дефіциту кадрів” однієї й тієї ж „колоди” збанкрутілих бюрократів.
Невміння і небажання забезпечити регулювання суспільним життям спричиняє невизначеність ступеня інтенсивності й обсягу регулювання з бо-ку держави, невідповідність форм і методів регулювання національними осо-бливостями держави. А це, у свою чергу, призводить або до неорганізованос-ті, або до надмірної регламентації відносин в межах соціальної системи. Саме це, власне, почергово або комплексно і відбувається в Україні, затягуючи пе-рехідний період формування політичної системи суспільства.
Поширеним явищем в Україні є намагання представників офіційної влади, державних чиновників різного рангу діяти в обхід закону. Цим пору-шується один з основних критеріїв правової держави – зв'язаність правом, обов'язок діяти в рамках створеного закону, всіляко його поважати. Жодні заслуги перед державою не можуть бути підставою недоторканності, непід-судності людини. Представник влади, законодавець, державний службовець повинні точно й безумовно виконувати закон. У правовій державі закони мають однакову силу для всіх без винятку членів суспільства незалежно від їх соціального, політичного чи іншого статусу. Лише за умови виконання цієї вимоги можна досягти успіху у забезпеченні законності на рівні функціону-вання суспільного організму.
Третьою проблемою, яка має особливе значення для українського су-спільства, є низький рівень взаємодії держави й суспільства. Наша держава надзвичайно далека від узгодження інтересів різних груп населення, тоді як правова держава має стати консолідуючим чинником для всіх членів суспіль-ства. Поряд з цим в Україні домінує тип правосвідомості, націленої на фор-мально-правове забезпечення законності, використання недосконалості зако-нодавства у власних, корисливих цілях. Це створює одну з принципових су-перечностей правового розвитку – між законністю і правозаконністю [23, с. 297].
Актуальним запишається питання про демократичність політики, що проводиться владою. Важко сформувати демократичну владу в країні, люди якої ніколи не жили при демократії. Цього може не статися навіть при фор-мальній наявності в політичній системі всіх органів й інститутів демократич-ної влади, оскільки відсутні традиції та звичаї мислити й діяти відповідно до демократичних норм і принципів [29, с. 27]. Але попри всі складності, демо-кратію необхідно впроваджувати, бо як застерігав А.Токвіль, „якщо ми не зможемо поступово ввести та закріпити демократичні інститути і якщо ми відмовимося від думки щодо необхідності прищепити всім громадянам ідеї та почуття, що спочатку підготують їх до свободи, а потім дозволять нею ко-ристуватися, то ніхто не буде вільним...” [21, с. 237].


РОЗДІЛ 3. ШЛЯХИ ПОДОЛАННЯ ПЕРЕШКОД І ВИРІШЕННЯ ПРОБЛЕМ РОЗБУДОВИ ПРАВОВОЇ ДЕРЖАВИ В УКРАЇНІ

Сучасний досвід розвинених країн світу у розбудові правової держави підказує Україні необхідність державно визначеного розвитку всіх структур громадянського суспільства. Останнє іноді характеризують як систему поза-державних або неполітичних відносин між людьми. Подібні точки зору є спрощеними й відображають лише один бік функціонування громадянського суспільства. Розвиток держави на сучасному етапі засвідчує тенденцію до розширення участі громадянських структур в управлінні різними сферами суспільного життя, а також їхній вирішальний вплив на процеси державотво-рення і політикотворення. Такий підхід дає підстави розглядати громадянсь-ке суспільство як одну з форм спільності людей у їхньому неполітичному бутті, що безпосередньо залежить від сфери політичної влади і тісно з нею дотична, але водночас обмежена від її прямого втручання необхідними нор-мативними актами [4, с. 447].
Утвердження розвиненого типу громадянського суспільства можливе за умови поєднання його зусиль, спрямованих на забезпечення свободи й са-морозвитку особистості, з потенціалом соціально-правової держави. Реаліза-ція соціально орієнтованих завдань держави щодо громадянського суспільст-ва передбачає: забезпечення рівних можливостей для розвитку особистості, достатнього рівня матеріального добробуту та задоволення духовних потреб людини в суспільстві; охорону праці й здоров'я людей, встановлення мініма-льного рівня заробітної плати, здатного забезпечити життєдіяльність кожної людини; захист сім'ї, материнства, дитинства, інвалідів, людей похилого віку, встановлення різноманітних державних гарантій соціального захисту; нала-годження демографічної політики, орієнтованої на стимулювання дітонародження за рахунок надання молодим сім'ям необхідних можливостей для формування в них відчуття соціальної захищеності з боку держави, віри у власне майбутнє й майбутнє своїх дітей; створення необхідних умов для культурного розвитку людини й суспільства; забезпечення екологічної безпеки й раціонального природокористування.
На відміну від розвинених країн Заходу в постсоціалістичних країнах лише починає формуватися тип громадянського суспільства, в якому химер-но переплітаються авторитарні й демократичні властивості та ознаки [23, с. 299]. Його перехідний характер особливо виразно виявляється в незахищено-сті від втручання держави і політичної влади у життя і діяльність громадян. З огляду на це гармонізація відносин держави і громадянського суспільства в умовах реформування українського суспільства постає як життєва необхід-ність. При цьому створення дійового механізму взаємодії державних інститу-тів зі структурами громадянського суспільства, поряд з розумінням функціо-нального характеру його загальних ознак, потребує врахування характеру їх проявів в умовах конкретно взятого суспільно-державного організму. Якими ж мають бути основні напрями формування такого механізму в Україні?
За роки незалежності України не вдалося подолати ситуацію, за якої більшість населення усвідомлює себе як пасивних об'єктів політики, що не дає змоги створити дійовий механізм обмеження державної влади. Слід ви-знати глибоко успадковану від Російської імперії і радянської системи тради-цію дуалізму, яка все ще тяжіє над нами. З одного боку, авторитарно-патерналістська, незалежна від суспільства державна влада, яка у своїй рефо-рматорській діяльності не потребувала ані широкої соціальної підтримки, ані юридичного обґрунтування, ані морального виправдання. Така влада пере-ймалася лише ідеологічним забезпеченням своєї діяльності і послуху своїх підданих. З другого боку, периферійне щодо державної влади суспільство, яке навіть не помишляло про громадянський контроль над державою [15, с. 315].
Одним з найважливіших напрямів подолання такої ситуації, а також практичного утвердження взаємодії держави й суспільства в Україні має ста-ти розв'язання проблеми власності на користь суспільства, окремих грома-дян. Зазначене можна здійснити лише політичними засобами, з цілеспрямо-ваним і послідовним практичним втіленням наступних проблем: адекватного суспільним потребам інформаційного забезпечення реформування суспільства у питанні здійснення приватизації, зокрема легалізації й реабілітації приватного начала в житті людей (передусім приватної власності), визнання за ними права на недирективне мислення й вільний вибір (безумовно, в соціально прийнятних межах) свого життєвого шляху [15, с. 319]; створення при-вабливих для інвестицій форм господарювання; всебічного стимулювання й підтримки дрібного виробника; подолання конфліктогенного розриву в дохо-дах населення через надання державою можливостей для трудового заробітку із залученням приватного бізнесу шляхом створення відповідних пільгових умов; цілеспрямованого розширення інфраструктури, спрямованої на самоза-безпечення населення, насамперед молоді; забезпечення ефективного госпо-дарювання на селі, можливості якого тісно пов'язані з вирішенням ключового питання аграрної реформи – приватної власності на землю [20, с. 102].
Розвиток економічної сфери в Україні на основі поєднання різних форм власності зможе забезпечити один із базових принципів громадянсько-го суспільства – множинності інтересів. Забезпечення цих інтересів з одноча-сним подоланням небезпеки ентропії суспільного організму можливе через створення на основі посттоталітарного індивіда високоорганізованої само-врядної особистості. Суспільними індикаторами становлення такої особисто-сті й відповідного перетворення корпоративно-кланового суспільства, як за-свідчує світовий досвід, є, зокрема, наявність етносу вільної, відповідальної, автономної особистості як домінанти самовизначення членів суспільства; де-монополізація всіх сфер суспільного життя, підпорядкованість держави та її бюрократії правовим встановленням; влада закону і підпорядкованість зако-ном встановленій нормі всіх без винятку громадян, яке б положення у суспі-льстві вони не займали [23, с. 301]. Останні тези свідчать на користь необхід-ності застосування відповідальності до державних органів та їх працівників і можливості обмеження прав людини з міркувань „публічного порядку”.
Ситуація з притягненням до відповідальності працівників державних органів є досить неоднозначною, а про відповідальність державних органів, в умовах компетенційної війни державних політичних діячів, і говорити не до-водиться. Це викликається тим, що „…часто юридична відповідальність суб’єктів влади… поєднується із відповідальністю політичною та моральною, продукуючи нові, змішані форми відповідальності” [5, с. 180].
Вихід із цієї ситуації вбачається у приведенні існуючого законодавст-ва у сфері відповідальності працівників державних органів (наприклад, кері-вників органів виконавчої влади) у відповідність із засадами науки теорії права, що виключить практику притягнення до юридичної відповідальності осіб на основі суб’єктивізму та одномоментних політичних інтересів. Це та-кож слугуватиме універсалізації розуміння терміну „юридична відповідаль-ність” та забезпечить уніфіковане використання цього поняття у правозасто-совчій практиці [24, с. 25].
Існує необхідність подальшого узагальнення наявних у науковій лі-тературі визначень „обмеження прав і свобод людини” і формулювання єди-ного категоріального апарату, який слід закріпити і у чинному законодавст-ві. Це дасть можливість усім суб'єктам, які уповноважені на застосування обмежень прав і свобод людини, використовувати його більш влучно і уне-можливить появу певних зловживань в їх діяльності, пов'язаних в основному з відсутністю об'єктивності у тлумаченні та застосуванні норм чинного законодавства щодо правообмеження [28, с. 43].
Практика функціонування розвинених демократій засвідчує, що лише високоорганізовані індивіди здатні утвердити розвинену інфраструктуру громадянського суспільства, численні групи й організації якого зможуть реа-льно впливати на якісні характеристики державного управління. Такий вплив вони, як правило, здійснюють: 1) через механізми контролю над системою адміністративно-державного управління шляхом виявлення та вивчення по-треб громадянського суспільства за допомогою розгалуженої мережі грома-дянських центрів з вивчення соціальних проблем; 2) через публічні обгово-рення проектів реформ у пресі, на наукових конференціях і симпозіумах. Все це дає змогу забезпечити необхідний для конкретно взятого суспільства ба-ланс суспільних та індивідуальних інтересів у процесі прийняття державних рішень.
Суттєвою ознакою взаємодії держави і громадянського суспільства у транзитних умовах вважається цілеспрямоване, послідовне поширення демо-кратії з державно-владного на суспільно-особистісний рівень. Дорога до сво-боди веде в бік, протилежний адміністративному централізмові, туди, де мо-жливе створення більш відкритих форм держави й суспільства. На цьому шляху слід пам'ятати про дві умови: 1) дорога до свободи – це лише перехід від закритого суспільства до суспільства відкритого, яке має стати своєрід-ним механізмом для вивчення альтернатив шляхом проб і виправлення поми-лок; 2) в ідеалі громадянських суспільств ніхто не будує, вони розвиваються самостійно, однак у перехідних демократій немає ні часу, ні засобів, аби че-кати, що все станеться самоплином; необхідно будувати незалежні організа-ції та інститути як проміжну ланку між урядом та індивідом [27, с. 75].
Важливим напрямом утвердження громадянського суспільства як альтернативи й водночас партнера держави є подолання правового нігілізму в суспільстві. Останній являє собою спотворену форму автономії індивідуа-льної і суспільної волі, спрямовану проти регулюючого впливу норм права. Виникнення цього негативного явища є однією з характерних ознак розвитку перехідних суспільств. Для них властиві: постійне виникнення (особливо за умов нестабільності політичного режиму) соціально небезпечних індивідів, схильних до кримінальної поведінки; тенденція до формування бунтарськи-анархічних настроїв соціальних груп, що тяжіють до охлократії як можливо-сті заперечення елітократії та елітарного авангардизму; моральна деградація й криміналізація діяльності управлінсько-бюрократичного апарату. Найнебе-зпечнішою тенденцією у розвитку правового нігілізму є поширення його на рівень масової свідомості, що й відбувається в сучасному розвитку України внаслідок втрати населенням віри у справедливість існуючих законів.
Подолання правового нігілізму на рівні державного управління й ма-сової свідомості можливе лише за умови утвердження правовим шляхом осо-бистісного начала на всіх рівнях суспільної та державної організації. Основ-ними умовами забезпечення цієї вимоги можна вважати: 1) підхід до прав людини як найвищої соціальної цінності, забезпечення якої має розглядатися як головна функція держави; такою державою може бути лише демократична соціально-правова держава, в якій вирішальну роль відіграє право, його ви-моги, цілі та принципи, де панують дійсно гуманні, справедливі закони, а уряд і всі громадяни неухильно додержуються правових приписів [7, с. 4]; 2) забезпечення соціальної справедливості через створення відповідного зако-нодавства й механізмів його впровадження; розвиток соціальних програм, зорієнтованих на створення гідного життя та вільного розвитку людини; за-охочення благодійної діяльності; політико-правовий захист свободи конку-ренції, економічного і політичного плюралізму, панування права і закону; утвердження у суспільному житті конституційно-правових принципів поваги людської гідності та соціальної спрямованості держави; вироблення послідо-вної державної соціально орієнтованої політики, спрямованої на соціальну допомогу певним верствам населення (малозабезпеченим, пенсіонерам, мо-лоді та ін.), регулювання відносин, які стимулюють матеріальні основи жит-тєдіяльності населення (податкова, антиінфляційна політика), участь у між-народних соціальних програмах гуманітарного характеру.
Гармонійна взаємодія інститутів громадянського суспільства з держа-вою дасть можливість поступово обмежити державне втручання в економіч-не і соціокультурне життя громадян. Розростання держави буде поступово зведене до мінімуму, і остання займе належне їй в умовах сучасного розвитку місце – бути лише функцією суспільства під його постійним і всебічним кон-тролем [23, с. 303].

ВИСНОВКИ

Як бачимо, правова держава є історично мінливою категорією, що проходить у своєму розвитку шлях від Античності до наших днів, набуваючи нового змісту і форм, в залежності від ідеологічного забарвлення, стану ор-ганізації політичної системи та наявних соціальних технологій (із відповід-ними їм цілями, задачами, принципами). Вона – захисна оболонка громадян-ського суспільства. В цьому її історична місія.
Ми поки що маємо в Україні лише деякі елементи такого суспільства. Щоб іти шляхом розвитку останнього, потрібно мати багатовимірні програ-ми, зорієнтовані на просування українського суспільства у напрямі форму-вання в ньому громадянського суспільства з відкритим суспільним ладом. Для сучасного українського суспільства вкрай необхідним є адекватне враху-вання уроків минулого – своїх і чужих. А досвід минулого свідчить, що бу-дувати громадянське суспільство без участі держави, а тим більше у конфро-нтації з нею, є справою безперспективною. Держава має виступити „співтво-рцем” громадянського суспільства, бути в ньому інституцією-партнером, рівноправним учасником дискурсу щодо проблем і суперечностей, шляхів та засобів, ресурсів і перспектив, першочергових і стратегічних напрямів суспі-льного розвитку. В Україні процес формування громадянського суспільства лише розпочинається. Перед владою стоїть завдання формувати державу як максимально сприятливий інститут для розвитку громадянського суспільства [25, с. 30]. Тобто, останньому має відповідати правова держава, де на основі демократії функціонує режим конституційного правління, існує розвинена і несуперечлива правова система та ефективна судова влада, разом з реальним розподілом функцій влад, з їх ефективною взаємодією і взаємоконтролем; правова держава, що є продуктом, соціальним результатом цілеспрямованого впровадження в реальне життя зазначених ідей. Лише у правовій державі можливий цивілізований правопорядок, що є наслідком і результатом закон-ності. В ній на основі реалізації правових принципів відбувається реальна єд-ність людини і держави, правове самообмеження держави, що дістає своє найповніше виявлення у послідовному проведенні принципу взаємної відпо-відальності держави і особистості. І лише легітимність, визнання суспільст-вом, обов'язковість забезпечують дійсне виконання законів державою і суспі-льством. Створення такої держави є найважливішим напрямком діяльності демократичної державності в нашій країні.
У процесі розбудови держави все правове регулювання повинно мати чітку демократичну спрямованість. Демократія – це устрій, який найкраще відповідає природі людини [29, с. 26]. Демократична держава завжди надійно контролюється суспільством. Як зазначили Девід Бітем і Кевін Бойл, демократія вимагає дотримування двох принципів: громадянського контролю над колективними рішеннями та рівності прав при здійсненні такого контролю. Відповідно до ступеня дотримання цих принципів щодо прийняття рішень те чи інше співтовариство може називатися демократичним [8, с. 11]. В такій державі суспільство звільняється з-під її опіки та диктату. Закон гарантує усім соціальним верствам населення право і фактичну можливість висловлю-вати і реалізовувати свої інтереси.
Отже, шлях до демократичної, соціальної, правової держави пролягає через тип політичної системи суспільства, котра відображає різноманітні ін-тереси соціальних груп, які безпосередньо або через свої організації і рухи впливають на політичну владу. Вона являє собою необхідний механізм, за-вдяки якому тільки і є можливим здійснення повновладдя, суверенітету на-роду. Сутність політичної системи виявляється в її функціях, зокрема адап-таційній, регулюючій та інноваційній. Основним же їхнім змістом є вислов-лювання та реалізація інтересів громадянина, соціальних верств і груп даного суспільства, націй.
Суть радикального оновлення суспільства полягає в здобутті свободи. Дійсна, а не декларована свобода можлива лише тоді, коли влада служить праву. „У незалежній державі кожен громадянин має власну волю і є незале-жним”, - проголосив Ш. Монтеск'є [17, с. 41]. Тому найважливішою ознакою демократії є свобода – неперевершена цінність і основоположна сутнісна ха-рактеристика людини. Політична система суспільства лише тоді демократич-на, коли її інститути гарантують громадянам свободу вибору форм в усіх сферах суспільного життя. Унікальність і сила демократії також у тому, що, відповідаючи корінним потребам людини, її прагненню свободи, вона здатна розкріпачити енергію людей, активізувати людське співтовариство, проти-стояти насиллю над людиною, тоталітаризму. Отже, головна умова демокра-тизації нашої держави полягає у заінтересованості особистості, застосуванні її активності. А це, в свою чергу, можливе лише за умов реального забезпе-чення свободи особистості, самоповаги і відповідальності.
Таким чином, характер взаємодії соціальної, демократичної, правової держави і громадянського суспільства в сучасній Україні визначає не лише соціальну захищеність особи, а й ступінь розвитку самого громадянського суспільства, його демократичність, плюралізацію, що передбачає різноманіт-ність розвинутих соціальних рухів, територіальних спільностей, культурних національних товариств тощо. Отже, одним з основних напрямів розвитку державності є становлення демократичної, соціальної, правової держави, яка може утверджуватись лише на основі формування і розвитку громадянського суспільства.
Чим більший ступінь розвитку свободи громадянського суспільства, його окремих громадян, тим ширші можливості щодо створення правової держави. Аналіз світової наукової думки свідчить, що немає повних вичерп-них відповідей щодо розв'язання даних проблем, але пошук триває [29, с. 28]. Кожне суспільство робить свій внесок у їхнє розв'язання, оскільки саме сус-пільство надто багатомірне, як і уявлення про нього. Розвиток наших тради-ційних уявлень про його формування не закінчується лише запозиченням за-хідних еталонів. Йдеться про збагачення нашої науки ідеями та відкриттями світової думки про суспільство. Доречною є думка Ф.Хайєка, що „суспільст-во вільних працює в умовах закону, який однаковий у застосуванні до всіх, зокрема і до уряду. Очікується, що люди діятимуть згідно з універсальними правилами, а не підкорятимуться наказам, що видаються з метою отримання конкретних результатів.... правила соціальної гри фіксовано, однак ми не на-магаємося визначити заздалегідь, хто має вийти в ній переможцем і який бу-де кінцевий результат” [22, с. 14].
Таким чином, саме універсальні правила мають викристалізуватися в процесі розроблення механізму взаємодії громадянського суспільства і демо-кратичної, соціальної, правової держави в сучасній Україні. Розвиток грома-дянського суспільства визначається ступенем регламентації державою суспі-льного життя на чіткій правовій основі. Сама побудова правової держави, взята як самоціль, без створення адекватного їй громадянського суспільства, є фікцією [29, с. 29].
Ідея правової держави може утвердитися тільки тоді, коли у держави буде рівноправний партнер – громадянське суспільство.
P.S.: Я починав зі слів таких одіозних фігур як Гітлер і Муссоліні, а закінчити хотілося б висловом ще однієї відомої постаті Юліуса Фучика, який у своєму творі „Репортаж із зашморгом на шиї” закликав: „Люди, будь-те пильними!”. Це звернення до громадянського суспільства, що таки форму-ється...


СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

1. Конституція України. – Харків: Фоліо, 2004. – 48 с.
____________________________________________________________________________________________________________________
2. Загальна теорія держави і права: Підручник / За ред. М.В. Цвіка, В. Д. Ткаченка, О. В. Петришина. – Харків: Право, 2002. – 432 с.
3. Мыслители Греции. От мифа к логосу: Сочинения. – М.: Изд-во ЭКСМО-Пресс, Харьков: Изд-во Фолио, 1999. – 832 с.
4. Общая и прикладная политология. Учебное пособие / Под ред. В.И. Жу-ком, Б.И. Кротова. – М., 1997. – С. 447.
5. Органи державної влади в Україні / За ред. В.Ф. Погорілка: Монографія. – К.: Ін-т держави і права ім. В.М. Корецького, 2002. – С.180.
6. Реформування державного управління в Україні: проблеми і перспективи / Кол. авторів. Наук, керів. Цвєтков В.В. – К, 1998
____________________________________________________________________________________________________________________
7. Бабкін ВД. Соціальна держава та захист прав людини // Правова держава. – К., 1996. – Вип. 7. – С.4.
8. Битем Д., Бойл К. Демократия: вопросы и ответы. – М, 1995. – 159 с.
9. Гитлер Адольф. Моя борьба. – Web-публикация: Издательство „Т-Око”, 1992
10. Заєць А.П. Правова держава в Україні: концепція і механізми реалізації. Автореф. дис. на здобуття наук, ступеня доктора юрид. наук. – К., 1999. – С.7.
11. Кара-Мурза С.Г. Советская цивилизация. Том I. – М., 132 с.
12. Кара-Мурза С.Г. Советская цивилизация. Том II. – М., 162 с.
13. Комаров С.А. Общая теория государства и права. Учебник. – 4-е изд-М.: Юристь, 1998. – С. 193.
14. Котюк В.О. Загальна теорія держави i права. – К.: Атіка, 2005. – 592 с.
15. Кремень В., Ткаченко В. Україна: Шлях до себе. Проблеми суспільної трансформації. – К., 1998
16. Марчук Є. Політичні та економічні реформи в Україні: від минулого в майбутнє // Сучасна управлінська політика: Політики і політологи про неї // Ред. кол.: М.І Михальченко, Ф.М. Рудич. – К., 1999. – С.25.
17. Монтескье Ш. Избранные произведения. – М., 1995. – 800 с.
18. Муссолини Бенито. Доктрина фашизма. – Web-публикация: Издательство „Возрождение”, 2001
19. Нерсесянц В.С. Чистое учение о праве Ганса Кельзена. – Вып. 2. – М., 1988. – С. 146
20. Пинзеник В.М. Коні не винні, або Реформи чи їх імітація. – К., 1998. – С. 102
21. Токвиль А. Демократия в Америке: Пер. с франц. – М., 1992. – 554 с.
22. Xайек Ф.А. Общество свободных: Пер. с англ. – Лондон. 1990. – 311 с.
23. Цвєтков В.В., Горбатенко В.П. Демократія – Управління – Бюрократія: в контексті модернізації українського суспільства: Монографія. К.: Інститут держави і права їм. В. М. Корецького НАН України, 2001. – 248 с.
____________________________________________________________________________________________________________________
24. Армаш Надія. Особливості відповідальності „державних політичних дія-чів”: співвідношення політики та закону // Юридичний журнал. – 2005. – №11. – С. 20-26
25. Віхляєв В.В. Громадянське суспільство: теоретичні аспекти та практика формування в Україні // Наука і вища освіта: Тези доповідей ХІІ міжвуз. студ. наук. конф., м. Запоріжжя, 20 травня 2004 р.: У 2 ч. – ч. 2. / Гумані-тарний університет „Запорізький інститут державного та муніципального управління”; студентське наук. тов-во. – Запоріжжя: ГУ „ЗІДМУ”, 2004. – С. 30
26. Глазунов В. В. Место и роль закона в процессе легитимации олигархии: общие подходы // Гуманітарний вісник Запорізької державної інженерної академії. – Запоріжжя: ЗДІА. – Випуск №26. – 2006. – 229 с.
27. Дарендорф Р. Дорога к свободе: демократизация и ее проблеми в Восточ-ной Европе // Вопросы философии. – 1990. – №9 – С. 69 – 75.
28. Кузьменко Павло. Поняття, основні риси та класифікація обмежень осо-бистих конституційних прав і свобод людини // Підприємництво, госпо-дарство, право. – 2003. – №6 – С. 40-43
29. Магновський І. Демократична, соціальна, правова держава і громадянське суспільство: єдність та обумовленість // Право України. – 2005. – № 7. – С. 25-29
30. Мережко Олександр. Правова держава як міф // Юридическая газета. – №23 (59)

Володимир Віхляєв