"Динамо" - БАТЕ - 2:2. Сенсація на берегах Дніпра

Київське "Динамо" свій похід за задекларованою перемогою в Лізі Європи розпочало зовсім не так, як личить справжньому претендентові. Кияни спіткнулися на першому ж опонентові, котрого навіть за великого бажання складно запроторити до когорти грандів. У причинах такого невдалого біло-блакитного дебюту можна за бажання довго і нудно копирсатися, але це навряд чи допоможе встановити істину. Радше діагноз. В таких випадках перші враження виявляються зазвичай не тільки справжніми, а й праведними. Особисто у мене ці враження виявилися зовсім не на користь нашого віце-чемпіона. І ось чому.

"Карпати" - "Боруссія" Дортмунд - 3:4. Німці виграли битву на "Україні"

Здалося, що команда вийшла навіть не грати, а якщо й не закидати шапками якихось маловідомих трактористів, то, принаймні, збиралася легким кавалерійським маршем-наскоком здобути легку вікторію. Між тим, як кияни налаштовувалися на „Аякс” і тим, що було в матчі проти білорусів – прірва. Було видно вже зі стартових хвилин, що наші в плані мотивації помітно програли їхнім. Ті вийшли гризти землю, ці явно не хотіли забруднюватися. Не було зайвих емоцій, зайвих рухів, не було адреналіну й палаючих очей – так, ніби кастрований красень-кіт захотів було стрибнути за мишею, але передумав. Бо в мисці був гарантований віскас.

"Дебрецен" - "Металіст" - 0:5. Блискуча перемога харків'ян

Чогось гарантованого у БАТЕ не могло бути за винятком. Ну, хіба що набута штучна вада нашого породистого котяри. Але, здається, борисівцям поки що така ампутація не загрожує. Скажете, перегнув палицю? Можливо. Але, вважаю, це саме той випадок, коли ліпше „перебдеть”. До того ж, гаслами про перемогу в такому турнірі, погодьтеся, не розкидаються. А якщо кинув – будь ласка, відповідай. І за слова. І за того хлопця.

Облишимо лірику. Комусь може здатися, що кияни хотіли і могли. І що вони зробили майже все, аби вирвати перемогу. І навіть що Милевський виріс над своїм піжонством. І це буде частково правильно. Бо суб’єктивний чинник навряд чи може вважатися глобальним аргументом "за" чи "проти". Однак все пізнається в порівнянні. Те, як грали „Карпати”, навіть попри поразку, не залишить нікого байдужим.

Обмежена кадрами, фінансами, досвідом і ще багато чим, чого вдосталь вистачає в того ж "Динамо", львівська команда вийшла віддати всю себе до дещиці заради перемоги. Чи нічиї. Чи бодай вдячної пам’яті. Тому львівському акторові хочеться вірити. Бо він справжній. Непідробний, нефальшивий. І не лише через те, що з периферії. Отой дух, настрій, затятість ота, ще бандерівська, її можна було відчути на дотик. Ще перед грою з різних причин "випали" одразу троє стрижневих гравців. На перших хвилинах гри – ще один. Катастрофа. А тут два голи в свої ворота, наче серпом по молоту. Фактично в дебюті. Капітуляція? Хіба не опустиш руки? Навіть не знаю, що було б з киянами в такому випадку, за такого рахунку, за такого суперника. А львів’яни ті, з яких "пересічному" за прізвищем і назвати навряд чи когось вдасться, взяли й витягли із себе жили. Й жбурнули їх на трибуни. Хіба це не викличе мороз по шкірі? Хіба це не варте оплесків стоячи? Хай живе надія! Ті, що йдуть на смерть, сподіваються на неї. Отож. А тепер опустіться на кілька щаблів нижче. У київську дійсність. Похмуру, без тонів і гри світла.

Добре, тепер – проза. Бразильських оборонців можуть собі дозволити або справді велети, або справжні дилетанти. У перших гратимуть Роберто Карлос із Майконом, у других – Жерсон Маграо та Леандро Алмейда. Що не кажіть, а з посередніми синами Копакабани, котрі чомусь вважають себе оборонцями, навряд чи матимеш спокій і впевненість. Для екстравагантності, розмаїття таких "інгредієнтів" може й вистачить. Але ж це було б добре десь у Луцьку, в Кварцяного. В Києві ж, здається, не циганський табір. І на шапіто не дуже схоже. Проте чомусь саме з таких товаришів комплектується задня лінія, яка завше в цій команді була зразково-показовою.

Нині ж це прохідний двір. Де пропускають не лише тих, у кого є посвідчення учасників чемпіонату світу. А й навіть тих, хто "ксиви" не має, а натомість працює на шинному заводі.

Команді, у якої такий захист, не потрібні вороги. Вона нашкодить сама собі. Рано чи пізно. У команді, яка ставить за мету виграти Лігу Європи, таких не має бути за визначенням. Від таких давно відмовились навіть на наших широтах. Де грають із бразильським півзахистом чи атакою. Запитайте в "Шахтаря". А відтепер – і в "Металіста". Дивно, але творців Ринкона, Клебера чи Корреа динамівські фахівці відряджають куди заманеться, а землекопів на кшталт згаданих вище на берегах Дніпра нині чекають з короваєм.

Про розриви між командними ланками, про відсутність компактності й швидкого переходу від однієї змагальної фази до іншої, як і про нестачу (о, диво) лідера, справжнього плеймейкера або просто героя на полі чи тренерському містку, цього разу стисло говорити не будемо. Хоча б тому, що нестачі ці в діях газзаєвського "Динамо", окрім усього іншого, проглядаються із завидною періодичністю. А сам динамівський главком висновків одначе не робить. Поговоримо про це іншим разом. Тим більше, що час для висновків таки є.

Можливо, ці висновки зробить сама команда. Можливо, в її надрах таки знайдеться хтось, хто ще може стрибнути за мишею. Кого ще не спаплюжив скальпель хірурга в відомому місці.

А на цього тренера сподівань, здається, бути вже не може. Він мав піти ще після Амстердаму. Підкупив намаганням і бажанням. Нині брати за живе нічим. Не беріть гріха на душу, Валерію Георгійовичу, йдіть з Богом. Ми вас ніколи не забудемо. Й продовжуватимемо любити. Десь глибоко в душі. Дуже глибоко. Але це краще робиться на відстані.